Шляхетські війська почали тікати. Недалеко від Вінниці під селом Якушинцями козаки Богуна завдали відступаючим нищівного удару. Деморалізовані рештки війська польського гетьмана Калиновського відкотилися до Бара й далі до Кам'янця-Подільського[1].
Населення Вінниці радісно сприйняло рішення Переяславської ради про возз'єднання України з Росією. Воно гостинно зустрічало російського посланця Ф. Г. Богданова[2].
Після Андрусівського перемир'я у Вінниці довгий час не визнавали польської влади. 1671 року сюди направляється військово-каральна експедиція під командуванням Яна Собеського, яка мала на меті примусити вінничан підкоритись польській шляхті. Але козаки й міщани хоробро захищались і відбили напад загону. Зазнавши чималих втрат, Собеський відвів війська. Та згодом польські феодали встановили свої порядки.
Великою небезпекою для Вінниці, як і для всього населення Правобережної України, в цей час була також Туреччина. 1672 року численна турецька армія захопила Поділля. Вінниця під владою турків перебувала до 1699 року. За цей час місто було напівзруйноване. Польська шляхта знову майже на сто років заволоділа Вінницею. У школах та установах запроваджувалася лише польська мова. Феодали ще дужче посилили натиск на жителів міста, добилися прав на земельні і торговельно-промислові володіння, а більшість міщан фактично перетворили на кріпаків, змушуючи їх два дні на тиждень працювати на панщині. Ремісники платили велике мито за продаж своїх виробів.
Волелюбний український народ не мирився з тяжкою неволею, він продовжував визвольну боротьбу. Під час народного повстання в 1702–1704 рр. проти польсько-шляхетського гніту багато міст, серед них і Вінниця, перейшли в руки повстанців. Але польська шляхта незабаром придушила виступ народних мас.
За часів панування шляхетської Польщі Вінниця розвивалася слабо. На початку XVIII ст. з господарського погляду вона мало чим відрізнялася від навколишніх старостинських сіл. Ремісництво звужувалося, занепадала торгівля. Міщани втрачали свої права і потрапляли в цілковиту залежність від старости.
У важких умовах розвивалася українська культура. Внаслідок переслідування українських шкіл і витіснення їх польськими, культурний рівень вінницьких міщан дуже знизився. В 60–70-х рр. XVIII ст. неписьменними були всі цехові майстри, весь склад міського уряду, сам війт і навіть керівники братства при церкві Кузьми й Дем'яна, яке утримувало братську школу. Цю школу 1778 року закрили[3].
Діти заможних вінницьких міщан вчилися у польських школах, які були створені у Вінниці після закриття єзуїтських навчальних закладів. Коли в Краківському університеті почали готувати лікарів за рахунок самих міст, з Вінниці 1785 року туди виїхали троє стипендіатів — Яків Педченко, Влас Хмель, Іван Крубович. Один з них (Яків Педченко) після закінчення університету в 1792 році здобув ступінь доктора медицини і повернувся до Вінниці, де й зайнявся лікарською практикою[4].
Протягом XVIII ст. вінничани брали участь в усіх значних виступах народних мас Правобережної України проти соціального та національно-релігійного гноблення. Вони активно сприяли гайдамацькому рухові. Під час великого селянсько-гайдамацького повстання, яке вибухнуло в 1734 році, повстанський загін на чолі з запорізьким козаком Гривою захопив Вінницю[5]. З цього часу селянські заворушення навколо міста не припинялись до 60-х років XVIII ст. 12 липня 1750 року
- ↑ Воссоединение Украины с Россией, т. 3, стор. 62.
- ↑ Там же, стор. 478.
- ↑ В. Д. Отамановский Города Правобережья Украины под владычеством шляхетской Польши от середины XVII до конца XVIII вв. М., 1954, стор. 85.
- ↑ Журн. «Советское здравоохранение», 1959, № 7, стор. 35–41.
- ↑ Вінниця. Історичний нарис, стор. 64.
