вчилися переважно діти міщан. Заходами відомого діяча української культури Петра Могили та брацлавського підсудка Михайла Кропивницького у Вінниці при братському Вознесенському монастирі 1632 року було відкрито православний колегіум. У ньому працювали Опанас Кальнофойський, Івашкевич, Софрон Почаський, Літопольський та інші викладачі. Він діяв близько семи років. Єзуїти добилися, що король Владислав IV видав наказ про закриття колегіуму. В 40-х роках XVII ст. при жіночому православному монастирі було створено нову братську школу[1].
Багаторічна боротьба вінницьких міщан проти феодалів завершилась важливою перемогою — в 1640 році місто дістало магдебурзьке право. Відтоді Вінницею правив виборний міський уряд або магістрат з шести бурмистрів на чолі з війтом. Цей уряд виконував адміністративні і судові функції. Першим вінницьким війтом був Парфен Омельянович (1639–1643 рр.), потім він став бурмистром, а в 1645 році його знову обрали війтом. Вінниця мала свою печатку й герб[2].
З Вінницею пов'язано чимало подій народно-визвольної війни 1648–1654 рр. Під керівництвом талановитого народного полководця Максима Кривоноса 7 липня 1648 року повстанці визволили місто від шляхетських військ. До 1653 року Вінниця входила до Кальницького полку. З 1653 по 1667 рік центр цього полку знаходився у Вінниці, а сам полк все частіше називався Вінницьким. Кальницький (Вінницький) полк брав активну участь у всіх вирішальних боях визвольної війни[3]. У Вінниці з військом побував Богдан Хмельницький. Вперше тут гетьман зупинявся в листопаді 1649 року, коли повертався з-під Зборова, і вдруге у грудні 1654 року, їдучи на раду до Переяслава.
Один з найяскравіших епізодів визвольної війни стався у Вінниці на початку 1651 року. Польсько-шляхетські війська порушили перемир'я і несподівано вдерлися на Поділля. Захопивши ряд подільських міст, вони швидко наближалися до Вінниці. Гетьман Калиновський, що йшов на чолі загонів, хотів захопити місто і зробити його опорним пунктом дальшого наступу на Україну. 11 березня авангард польських військ підійшов до Вінниці. В місті тоді стояв трьохтисячний гарнізон, армія ж поляків нараховувала більше двадцяти тисяч жовнірів. Козацьким військом командував талановитий сподвижник Богдана Хмельницького, один з найславетніших полководців України Іван Богун, який активно готував оборону міста, закликав на допомогу міщан і селян з навколишніх сіл, ремонтував вали навколо Вознесенського монастиря, що став і козацькою фортецею[4].
Польське командування хотіло оволодіти Вінницею раптовим нападом і направило сюди свій авангард — кінноту під командуванням шляхтича Лянцкоронського. Проти польської кінноти виступив невеликий кінний загін захисників міста. Після короткої сутички козаки прикинулись, ніби вони панічно відступають через річку до своєї фортеці. Досягнувши річки, кіннота атакуючих потрапила у заздалегідь прорубані й замасковані сіном ополонки. В цей момент на поляків з фортеці вдарили з гармат і рушниць. Козаки пішли на ворога в рішучу контратаку. З кількатисячного шляхетського загону втекли жалюгідні рештки. Сам Лянцкоронський ледве вибрався з крижаної купелі. Згодом підійшли основні польські підкріплення. Почалася облога міста. Шляхетські загони багато разів йшли на штурм монастиря. Але всі приступи закінчувалися невдало, захисники дружно відбивалися, шляхта зазнавала великих втрат[5].
Дізнавшись про героїчну оборону Вінниці, Богдан Хмельницький послав на допомогу І. Богунові два полки. Звістка про це викликала паніку в стані ворога.
- ↑ В. Д. Отамановский. Винница как тип украинского города Южного Правобережья XIV–XVII вв., стор. 272–274.
- ↑ Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета, вып. 9. Каменец-Подольский, 1901, стор. 217.
- ↑ М. Н. Петровський. Нариси з історії України, вип. 4. К., 1940, стор. 232–236.
- ↑ Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах, т. 3. М., 1954, стор. 386.
- ↑ І. П. Крип'якевич. Богдан Хмельницький. К., 1954, стор. 179–180.
