В цей період зростало число промислових підприємств, зароджувався робітничий клас. Там працювало також чимало кріпаків. Робота на підприємствах була для них найтяжчим видом панщини.
З 30-х років XIX ст. у Подільській губернії швидко розвивається цукрова промисловість, а водночас і бурякосіяння. В 1860 році під цукровими буряками було зайнято 5788 десятин. В 1861 році 32 цукрові заводи губернії виробили 530 644 пуди цукру.
Однією з провідних галузей промисловості Подільської губернії було гуральництво. На нього припадало ¾ всієї продукції. В середині XIX ст. в губернії працювали 251 гуральня і 122 броварні. Розвивалося також млинарство. Існували й такі галузі промисловості, як суконна, панчішна, селітрова.
Значного поширення в XIX ст. набувають дрібні селянські промисли, засновані на використанні дешевих місцевих матеріалів: глини, дерева, каменю. Важливими осередками гончарства стають Бубнівка, Бар, Жерденівка та Майдан-Бобрик. Виготовлені тут посуд та різні іграшкові вироби відзначалися особливою оригінальністю. Майстри гончарної справи з покоління в покоління передавали свій досвід. У селі Жерденівці сім'я Федора Лавренюка становила цілу династію гончарів.
З дерева виробляли сани, вози, бочки, столи, вулики, ложки, веретена, сопілки. Цей промисел став масовим у Літинському, Гайсинському, Могилівському, Ямпільському та інших повітах. Про високий рівень майстерності подільських теслярів свідчить уціліла до нашого часу у Вінниці староміська дерев'яна церква, споруджена без єдиного цвяха.
Майже в кожному селі Подільської губернії виготовляли полотно, рушники, пояси, запаски, рядна, мішки. З сукна шили чоловічі й жіночі свити, з декоративних тканин — одяг та різні речі для внутрішнього оздоблення житла. Художні тканини виробляли в Ольгопільському, Могилівському і частково Гайсинському повітах.
Населення здавна займалося килимарством. Чудові узорчасті килими виготовлялися в Немирові, Тульчині, Ямполі[1]. Характерним для подільських килимів були геометричний та рослинний орнаменти. Найбільш вживаними кольорами були коричневий, чорний, білий, малиновий, сірий.
Побутове й ритуальне призначення мало народне вишивання. В сільському побуті встановився звичай, щоб кожна дівчина сама собі готувала в придане вишиті сорочки, рушники, полотно та інші предмети одягу. Оздоблювалися вишивкою свити, кожухи, спідниці, хустки, рушники, скатерки, рядна. Найпопулярнішими на Вінниччині були вишивальниці сіл Клембівки та Яланця Ямпільського повіту.
Селянські промисли поміщики нерідко використовували як джерело своїх додаткових прибутків. Для ткачів, наприклад, крім звичайного відбування панщини, встановлювалась повинність виготовляти ще й полотно. В селі Северинівці Літинського повіту кожного ткача змушували виткати для поміщика 50 мір[2] полотна. В цьому ж селі поміщик вигадав ще й таку повинність: кожну дівчину, яка виходила заміж, зобов'язували передати йому 150 мір полотна[3].
В економіці Поділля першої половини XIX ст. важливу роль відігравала торгівля. В гонитві за одержанням прибутків поміщики збільшують вивіз сільськогосподарської продукції за кордон та в інші губернії Росії. На експорт ішли озима і яра пшениця, мед, поташ, вовна, хутра, тютюн, шкіра. Могилівські вишивки, гаптування золотом і сріблом на мусліні та бавовняних тканинах продавалися нарівні з кращими зразками турецьких виробів. Кілька разів на рік відбувалися великі ярмарки у Вінниці, Барі, Стрижавці, Могилеві та інших населених пунктах.
