Намагання шляхти відродити колишні порядки викликало нову хвилю визвольного руху. Від шляхетської неволі селяни тікали у малозаселені місця — південні частини Брацлавщини і Київщини, де вступали у козацькі полки, на чолі яких стояли С. Палій, А. Абазин, З. Іскра та інші.
В 1702 році на Правобережній Україні вибухнуло велике повстання. Народні маси виступили проти польсько-шляхетського поневолення, за возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії. На Брацлавщині повстання очолив полковник А. Абазин. Цей рух перекинувся у Подільське воєводство і поширився на великій території. Повстанці оволоділи Баром, Немировом та іншими містами. В березні 1703 року під Ладижином сталася битва повстанців з польсько-шляхетським військом. Численно переважаючі ворожі війська захопили Ладижин, де знищили 2 тис. жителів, а ватажка повстання А. Абазина посадили на палю[1].
Відновлюючи своє панування на землях Брацлавщини й Поділля, польська шляхта докладала немало зусиль, щоб викорінити волелюбні настрої в місцевого населення. Загрозу для неї становили такі люди з простонароддя, які «вміють читати своє письмо». В «Проекті знищення Русі» від 1717 року зазначалося: «Навчений у простій селянській школі хлоп втікає на декілька десятків миль з підданства та шукає волі, на що найбільш скаржаться воєводства земель руських — Волинське, Подільське і Брацлавське. Потрібно отож в інструкції для економів і адміністраторів внести рекомендації... зокрема, щоб привчати селянських дітей не до книжок, а до плуга, сохи й до ціпа»[2]. Переслідувані польською шляхтою, школи припиняли своє існування.
Волелюбний український народ і далі вів боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Широкого розмаху на Брацлавщині набирав гайдамацький рух, що зародився тут ще на початку XVIII ст. У 1734 році спалахнуло велике селянсько-гайдамацьке повстання. Один з найбільших загонів, сформований у Шаргороді з надвірних козаків, під проводом сотника Верлана розгорнув боротьбу на великій території. До повстанців приєднувалися селяни. На своєму шляху повстанці громили маєтки польської шляхти та орендарів. Поряд діяли ще загони Медведя, Писаренка, Гриви, Моторного та ін. З допомогою царських військ Польща придушила повстання.
В 40-х роках у районі Гайсина, Немирова, Тульчина діяв гайдамацький загін на чолі з Гнатом Голим. 1741 року цей загін в с. Степашках (нині Гайсинський район) розправився із зрадником Савою Чалим, який перейшов на службу до графа Потоцького.
Гайдамацький рух наростав. У 1757 році повстанці взяли Немирів, а в 1764 році — Вінницю[3]. На придушення гайдамацького руху польська шляхта направляла все нові й нові військові загони, але даремно. Очевидець подій Є. Кітович відзначав винятковий героїзм повсталих мас. «На п'ятдесят гайдамаків,— писав він,— треба було наших двісті, триста і більше, щоб їх перемогти»[4].
Найреакційніші верстви польської шляхти та католицької церкви намагалися будь-що придушити заворушення народних мас і зберегти свої позиції на Україні. Вони створили воєнно-політичне об'єднання — т. зв. Барську конфедерацію. Озброєні конфедерати чинили люту розправу над українським населенням, намагаючись остаточно його покорити. Це в свою чергу викликало протидію, посилило гайдамацький рух. Виступи гайдамацьких загонів переросли у велике повстання — Коліївщину. Полум'я повстання швидко охопило Київщину, Брацлавщину і перекинулось на Поділля. Повстанські загони, які діяли біля Гранова, Теплика, Даше-
- ↑ Г. Я.Сергієнко. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. К., 1963, стор. 162.
- ↑ Правда про унію, стор. 84.
- ↑ К. Гуслистий. Коліївщина. К., 1947, стор. 19.
- ↑ J. Kitowicz. Opis obyczajow і zwyczajow za panowania Augusta III, t. 2. Petersburg — Mohylew, 1855, стор. 140.
