Сторінка:Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область.djvu/19

польських феодалів на українські землі. У 1431 році вони захоплюють Західне Поділля, яке оголошується окремим Подільським воєводством. Тоді ж польські феодали спробували загарбати і Східне Поділля, але їх війська натрапили на стійкий опір місцевого населення і змушені були відійти^[1].

Східне Поділля (Брацлавщина) залишалось під владою литовських феодалів. Тут виділяються три окремі повіти: Брацлавський, Вінницький, Звенигородський. Західне Поділля, що перебувало під владою Польщі, теж поділялося на три повіти: Кам'янецький, Летичівський і Червоноградський.

Важко жилося трудовому селянству. Невпинно зростали податки та різні побори. В XVI ст. грошова рента з лану в Барському повіті визначалася від 30 до 120 і навіть 180 грошів (за один гріш тоді можна було купити пуд жита). У селі Головчинцях, зокрема, селяни щорічно платили податок з ланового двору від 150 до 200 грошів. Порівняно високою була тут натуральна і відробіткова рента. Селяни Барського староства в середньому з лану давали землевласникам по 5—6 пудів пшениці, по б—8 пудів вівса, по 10—12 яєць та виконували дводенну панщину^[2]. Феодальний гніт значно посилився із запровадженням у 1442 році вотчинного суду, за яким місцеві феодали одержали право розглядати справи селян навіть у тих випадках, коли вони скаржилися на них. Народні маси не мирилися з неволею. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності. Найбільш поширеною формою протесту з кінця XV ст. стає втеча селян у малозаселені райони України, в т. ч. і на південні землі Брацлавщини^[3].

З розвитком ремесел і торгівлі збільшується кількість міського населення. Щоб захистити свої інтереси, ремісники об'єднувалися в цехи. Окремі міста одержували магдебурзьке право. Міщани Хмільника його добилися 1448, Брацлава — 1564, Вінниці — близько 1630 року. Це право, звичайно, мало обмежений характер. Воєводи, старости вимагали з місцевого населення численні податки та відробітки. Міщани Брацлава, наприклад, сплачували нарівні з селянами подимщину, виконували натуральні й грошові повинності. Міське населення зобов'язане було ще утримувати охорону замку і польову сторожу, ремонтувати мости, дороги. Ремісники повинні були віддавати старості частину своїх виробів. У містах і селах Західного Поділля повинності були ще більшими. Селян примушували вносити подимне, обробляти поля феодала, виконувати різні роботи у його дворі.

Населенню Поділля доводилося відбивати грабіжницькі напади орд султанської Туреччини та кримських татар, які повторювались майже щорічно. Найбільш спустошливими були напади 1541, 1562, 1566, 1568, 1575, 1589 років^[4]. Татарські орди палили і руйнували села й міста, захоплювали в полон або вбивали людей, забирали худобу. Лише в 1575 році на Поділлі, Волині і в Галичині вони захопили 150 тис. коней, 500 тис. голів великої рогатої худоби, 200 тис. овець, взяли в полон 55 340 чоловік^[5].

Литовські феодали і польська шляхта неспроможні були захистити землі Поділля. Населення рятувалось як могло: ховалося в лісових хащах, річкових плавнях та виритих печерах з численними підземними ходами. Немало таких печер збереглося до наших днів у Погребищі, Липовці, Барі та інших місцях. Силами міщан та приміських селян споруджувалися дерев'яні та кам'яні фортеці, навколо яких насипались оборонні вали. Міцними, на той час, опорними пунктами в боротьбі з турками і татарами були фортеці Брацлава, Бершаді, Бара, Вінниці, Шаргорода, Прилук, Погребища^[6]. Історія зберегла імена тих, хто героїчно боровся з турецько-татарськими загарбниками на землях Поділля. Відзначилися в цій боротьбі ко-

16

1. Історія Української РСР, т. 1. К., 1967, стор. 142—143.
2. Історія селянства Української РСР, т. 1. К., 1967, стор. 82—83.
3. Історія Української РСР, т. 1, стор. 134.
4. Газ. «Подольские губернские ведомости», 6 і 13 січня 1845 р.
5. Архив Юго-Западной России, ч. 7, т. 2. К., 1890, стор. 20.
6. Мемуари, относящиеся к историй Южной России, вып. 1. К., 1890, стор. 153—154.