| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область.djvu/18}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Срібні речі та арабські монети з Копіївського скарбу.
Не знайшовши підтримки від західних держав, Галицько-Волинське князівство змушене було в 1246 році визнати залежність від Золотої орди, але й після цього князь Данило Романович не припиняв боротьби проти загарбників. Від окремих сутичок з монголо-татарами, які кочували на Придніпров'ї, війська Галицько-Волинського князівства переходили в наступ. У 1254—1255 рр. вони визволили землі по річці Південному Бугу. Карл Маркс писав, що «Данило, князь Галицький… не раз бив монголів, відняв у них всі міста між ріками Бугом і Тетеревом; мала відбутися головна битва, коли нова незліченна орда монголів на чолі з Бурондаєм з'явилася на кордоні Русі і Литви; Данило пробував прийти до угоди з Бурондаєм, але останній, наводнивши Литву, вирушив у Галицьку область; стіни укріплених Данилом міст повинні були впасти…»[1]. В 1259 році монголо-татарські завойовники підкорили Поділля.
Понад сто років населення краю терпіло від гніту Золотої орди. На загарбаній території завойовники встановили податкові округи, т. зв. тми. Вони об'єднувалися в один улус, за яким закріпилась назва Подільський.
Обложивши місцеве населення великою даниною, монголо-татарські орди кочували в степах нижче річок Ягорлика, Синюхи і Тясмина. Для збирання данини «на Поділлі були призначені отамани, які відали всіма прибутками, і до них приїжджали татарські баскаки [намісники] і, забираючи у тих отаманів данину, відвозили в орду»[2].
На землі Галицько-Волинського князівства, ослаблені монголо-татарськими поневолювачами, зазіхали угорські, литовські й польські феодали. Особливу активність проявляв великий князь литовський Ольгерд. Зібравши чимале військо, 1362 року в битві біля річки Сині Води він розгромив татарські орди братів Кутлубугу, Хачибея і Дмитрія, яким належало Поділля. З цього часу цей край потрапляє під зверхність Литовського князівства. Створюються окремі намісництва, в яких управляти почали племінники князя — Юрій, Олександр і Костянтин Корятовичі.
Щоб захистити свої володіння від татарських нападів і тримати населення в покорі, литовські феодали споруджують укріплення. У другій половині XIV ст. були збудовані фортеці у Вінниці, Брацлаві, Сокільцях та в інших місцях. На початку 90-х років усім Поділлям заволодів наймолодший з племінників князя Ольгерда — Федір Корятович. Він не хотів бути слухняним великокнязівській владі[3]. Це викликало прихід військ великого литовського князя на Поділля. Федір Корятович відійшов на Закарпаття, а литовські війська захопили Брацлав, Сокілець та інші міста. Тоді ж по всіх містах поставили таких старост, які були покірні великокнязівській владі.
Наступники Ольгерда за вірну військову службу роздавали подільські землі литовським та українським феодалам. Феодальне землеволодіння також зростало за рахунок захоплення землі у селян. Водночас з обезземеленням селян ішов процес їх закріпачення. Після Кревської унії, укладеної 1385 року між Польщею і Литовським князівством з метою об'єднання військових сил, посилюється наступ
15
