У наш час все виразніше виступають такі, здавалось би протилежні, тенденції в розвитку наук, як диференціація та інтеграція. З одного боку, поглиблюється поділ праці серед учених, від тієї або іншої науки відгалужуються нові дисципліни, а з другого — відбувається активна взаємодія наук, особливо суміжних. На стику різних наук виникають нові наукові напрями. В силу цієї ж закономірності на стику мовознавства та історичної науки зародилася і утвердилася ономастика[1].
Найповніше завдання ономастики визначив В. Ташицький. Він вважає, що в коло її проблем входить дослідження географічних назв та імен власних в найширшому значенні. Географічні назви включають найменування місцевостей, назви гір, територій, островів, полів, луків, лісів, водоймищ, частин селищ, вулиць, площ. Поняттям особового імені охоплюються як імена окремих осіб, так і назви груп людей, племен і народів. Сюди ж відносяться прізвиська, рицарські псевдоніми, гербові назви. Ономаст не може також пройти повз назви тварин — собак, коней, корів, овець і т. д.; повз назви будівель, наприклад, постоялих дворів, млинів; не може обминути назв кораблів тощо, бо в усьому цьому виявилася ономастична творчість людини[2].
Використання ономастики як джерела пізнання має два основні напрями — лінгвістичний та історичний. Проте вона може обслуговувати також етнографію, археологію, картографію, логіку і багато інших наук. Указані напрями ономастики спира-
