лів сесій районних Рад депутатів трудящих, на яких обговорюються найважливіші питання розвитку економіки і культури районів. Ці документи облархіви можуть приймати від обласного і районних виконкомів.
Спинимося коротко на відборі внутрішньої документації на державне зберігання. Відносно експертизи цінності внутрішніх документів сільських установ ми вже говорили. В районних установах і на підприємствах необхідно залишати на постійне зберігання ті матеріали, які не надходять в обласні чи інші керівні органи. Однак, визначаючи строк зберігання цих матеріалів, треба звертати увагу на те, щоб в держархіви не попадали дублетні матеріали порівняно невеликої цінності і документи, зміст яких повторюється у зведених матеріалах. Тут треба дотримуватися принципу — на постійне зберігання залишати лише той документ, який дає щось нове у порівнянні з іншими. Правда, іноді буває так, що піврічний звіт дає більш повні відомості з того чи іншого питання, ніж річний. В такому випадку обидва документи треба включати в опис матеріалів постійного зберігання.
На нашу думку, потрібно внести зміни в ті розділи переліків, які стосуються фінансової документації, особливо найбільш цінної — річних фінансових планів і звітів. Згідно з переліками вони передаються в держархіви. Крім цих матеріалів експертні комісії залишають на постійне зберігання штатні розписи, головні журнали (книги), іноді книги обліку майна. Відомо, що майже кожна установа надсилає відомості про кадри вищестоящим органам. Якщо так, то навіщо тоді залишати на постійне зберігання штатні розписи? Очевидно, ці документи не треба приймати в держархіви. Порівняно невелику цінність мають головні книги і книги обліку майна. Немає потреби включати їх в описи матеріалів постійного зберігання.
В згаданих вище доповіді М. Р. Прокопенка і статті В. С. Коновалової критикувались недоліки в діяльності архівних відділів і облдержархівів у галузі комплектування, хоч, правду кажучи, ці недоліки в значній мірі допускались з вини відділів комплектування ГАУ СРСР і республіканських архівних управлінь. Переліки, видані Головним архівним управлінням і відомствами, забороняли знищувати матеріали ліквідованих установ, незалежно від того, чи мають вони наукове значення, чи ні. Міністерства і главки не давали вказівок установам, що ліквідовувались, про передачу документальних матеріалів тим організаціям, до яких перейшли їх функції. Тому обласні і районні архіви змушені були приймати матеріали таких установ, зокрема заготівельних і торговельних організацій.
Слід навести також порядок в справі передачі ліквідованими установами матеріалів у державні архіви. Треба, щоб міністерства й інші відомства своєчасно повідомляли архівним управлінням республік про ліквідацію установ тієї чи іншої системи
