цих універсалів зачисляємо універсали Богдана про кануни, потвердження церковним причтам давнього звичаю виготовляти на церковні свята мед у певній лиш мірі. Очевидячки, від міщанства були скарги на широке користання духівництва з права канунів. Гетьман раніш вже дав потвердження капітулі на кануни: „ижъ що есьмо позволили капитулѣ кіевской каноны сытити, теды и теперь того не одмѣняемъ“. Далі, в звязку з скаргами міщанства гетьман підкреслює обмеження, якого, може, раніш і не було в загальнім потвердженні канунів, у цім обмеженні основне значіння універсалу: „однакожъ помѣненые священники меду не по десяти альбо по пятнадцати кадей сытили, але… по кадей двѣ сытити мають, а не болшей“. Таке покликування на „давній звичай“ у нормуванні канунів могло бути подано з боку тих, хто найбільш цікавився цією справою, бо мав тут матеріяльні інтереси, себ-то з боку міщанства. Аналогічний універсал теж гетьмана Богдана трохи пізніш певно на прохання міщанства піддає оце виготовлення канунного меду під контроль міщанства, охороняючи, як висловлюється І. Каманін, „интересы мѣщанской пропинаціи“[1]. Оці два універсали Богдана в справі канунів зазначають перші скарги міщанства в шинковій справі та перші спроби гетьманської влади розмежувати різні інтереси[2]. Пізніші універсали з різних сторін освітлюють шинкову справу. Універсал Многогрішного забороняє козакам („жаден и найменший козак“)[3] шинкувати горілкою „мимо ратушный шинокъ квартою на роздробъ, кроме гурту“. Заборону цю мотивовано тим, що таке шинкування чинить „не меншую городу Києву албо рачей ратушному скарбу перешкоду“, підкреслено, що шинкування руйнує не самих лиш міщан, але цілий скарб ратушний, який має певні виплати на загальні цілі, сполучення, оборону, то-що. Підкресливши це все про скарб, варто було-б зазначити, що саме такі виплати йдуть з скарбу, але універсал цього не зазначив. Закінчує універсал погрозою, що кожний, хто „мимо унѣверсалъ нашъ мѣлъ горѣлку шинковать“, від ласки військової „одпадатимет з утратою своего убозства“. Як бачимо, універсал рішуче забороняє козакам шинкувати „въ домах своих и по инших мѣстцахъ“[4].
Деякі нові моменти вносять два універсали Самойловича. Перший 1682 р., за словами самих міщан, нагадує про давні привилеї міщанства київського — „яко нигдысь и од королей польских на аренду, то есть зас тылко в ратушу самом киевском волно ест шинковать и давати горѣлку, а не по рознымъ мѣстам въ Киеви“. Далі зазначає універсал широкий розмір такого шинкування — „потаемний горѣлчаний шинокъ держати… шинки горѣлчаные потаємне держать“; згадує, що
