Отже, зменшення людности по центральних місцях сотні можна почасти пояснити відпливом людности на околиці, але, річ безперечна, до краю цим питання не розвязати.
Але взагалі порівнявши дані ревізій 1756-го і 1766 р., побачимо одне явище: тимчасом як кількість дворів у манастирських селах загалом зменшилася, в неманастирських зросла. Коли ми візьмемо приблизну кількість усіх манастирських дворів у 1766 р. (зменшивши кількість дворів 1756 р. на 8,6% — це відсоток, на який зменшилася кількість дворів манастирських у тих селах, що опис їх до нас дійшов) — 3.375 дв., то побачимо, що двори неманастирські (302 дв.) становитимуть 8,2%, проти 7,42 — у 1756 р.
Можна гадати, що й далі відсоток неманастирських дворів де-далі все зростає. Так мало статися хоч-битому, що декотрі манастирські села (як от, приміром, с. Офірна[1] Київо-Братського манастиря), по тому, як переглянено кордон (1783-го року), принаймні de jure, залишилися на польському боці.
Та й не може бути сумніву, що урядові особи, встановлюючи кордони у 1783 році перед польськими комісарами, мусіли передусім дбати за свої села, маєтки хоч-би обер-комендантів і генерал-губернаторів, обстоюючи їх часто коштом манастирських сіл.
Але це сталося вже згодом, тоді, коли Київську сотню, рівночасно з усім давнім поділом Гетьманщини на полки та сотні, скасовано (1781 рік). Можливо, цим почасти й можна пояснити те, чом російський уряд погодивсь був переглянути кордони 1783-го р.: дбати за дрібніші інтереси Гетьманщини вже не було кому (нагадаймо хоч-би те, що цього року реорганізовано вже й сами козацькі полки); російський-же уряд, дбаючи за інтереси цілого, охоче міг поступитися невеличкими клаптями українських околиць. А втім, коли навіть цього 1783 р. і врізано на користь Польщі декотрі землі кол. Київської сотні, не тільки de jure, але й de facto, — то це великого значіння мати не могло, бо вже років за 10 згодом Правобережжя прилучено до Росії.
- ↑ Андріевскій, Ист. мат., в. IV.