володіння селами Сулимівкою, Лебедином і Кучаковим[1]. Року 1688 ці села були стверджені за Федором Судимою й сином його Іваном універсалом гетьм. Мазепи[2]. Року 1689 Федір Сулима дістає універсал гетьм. Мазепи на с. с. Михалчину Слободу й Гудівку у Стародубському полку, що належали доти до гетьманського двору[3]. Окрім цих сіл Федорові Сулимі було дано с. Сошники універсалом гетьмана Самойловича в 1681 році[4]. Це надання мало дві цілі — нагородити Федора Сулиму за те, що не допущено його до значних урядових посад, і заохотити сина його Івана, щоб вірно служив російському урядові. І справді, до Івана російський уряд поставивсь ласкавіше й прихильніше; вже в 1674 році Івана Сулиму призначається на генерального хоружого[5]. Іван Сулима намагавсь виправдати довіру, беручи участь в усіх походах. Окрім походів на війну Іван Сулима р. 1718 був „командирован за гетмана главним командиром в Царичин над сема полками Малороссійскими“… Далі в 1721 році „он же хоружій енералний Сулима командирован за главного командира над 20000 козаками, для дѣланія лініи при Ладожском“…[6] де довелося йому й померти на чужині.
Як звичайно, і далі до служби заохочували, нові надаючи маєтності. Року 1712 Іван Сулима дістає універсал гетьм. Скоропадського на с. с. Старе та Кальне й на хутір під Воронковим (Переяславський полк)[7], а в 1721 році універсал на с. Скопці[8].
Треба гадати, що Іван Сулима як генеральний хоружий, був досить впливовою особою серед генеральної старшини; про те свідчить хоч-би такий факт, як його підтвердження с. Волошинівки за баришівським сотником Ісаєвичем (р. 1721), яке було у того від полковника переяславського Томари[9].
Перебуваючи мало не ввесь час у походах, Іван Сулима все-ж-таки пильно стежить за цілістю своїх маєтностей, а так само дбає за те, щоб побільшити їх. Року 1688 генеральний суд притягує до відповідальности скопецького козака Петра Романенка й полк. Думитрашка за те, що пограбували маєтності Івана Сулими під той час, як грабовано Воронково (1687 р.). Суд постановив, щоб Романенко й Думитрашко заплатили Сулимі за пограбоване майно. Як полагоджено справу між Судимою й Думитрашком — не знаємо; мабуть за все довелося розплачуватися Романенкові. Притягнений знову до переяславського „обополного уряда“, і не маючи чим заплатити, Романенко мусів був „явне, ясне, добровольне без жадного примусу и насилства“ уступити Іванові Сулимі дві сіножаті, „сѣножать и березу, остров Ющенковский зъ садомъ и березами и лозами.., в сумѣ золотыхъ двѣстѣ и тридцять“[10]. Другий випадок такий: Опанас Захарченко продає мешканцеві Лебединському Чмутові за 40 золотих „кгрунта поля исъ цѣлинами", а коли Чмут по-
