оскільки Росія покликалася на те, що польський король умовами Журавинськими відступив усю Україну Туреччині, а та віддала вищезгадану територію Росії, а також оскільки Польщі обставини не дозволяли виступати рішуче, — то 1686-го року підписали остаточну мирову угоду. Нею територію Росії на Правобережжі закріплено вже в нових межах. А саме, кордон тепер мав іти так: „вверхъ Кіева берегъ Днѣпра, почавъ отъ устья р. Ирпеня, которая въ Днѣпръ впадаетъ, внизъ Днѣпромъ городами съ Трипольемъ и Стайками и за Стайками также Днѣпромъ внизъ миля, а оттуда от Днѣпра, почавъ, прямимъ черезъ поля путемъ, по пяти миль въ ширину, а отъ того мѣста также ведучи полемъ прямо до р. Стугны“, і „около Кіева всѣ земли, которыя сути между р. Ирпенемъ и Стугною, или Стульною, даже по Васильковъ, и тому мѣстечку Василькову и отъ него вверхъ, отъ берега р. Стугны въ поле, какъ Васильковъ стоитъ, на полмили выше и оттуда полемъ прямо къ берегу Ирпеня черта ведена быть имѣетъ“[1]. Як бачимо, територія значно поширилася. Ми бачимо вже певну смугу землі біля Дніпра нижче Стугни. До того офіційно запротокольовано відступлення до Росії Василькова з його землями. Після умови фактично були зайняті землі між Стугною та Унавою по Мотовилівку та землі коло Германівки і Кагарлика[2].
Згодом, найбільш у XVIII ст. територія ця, що ввіходить до складу Київського полку, як окрема Київська сотня, починає знов поширюватися. Ішло це поширення головне двома напрямками: по-перше до р. Унави, між Стугною й Ірпенем, — цю колонізацію провадили переважно манастирі, і по-друге в південному куті Київської сотні по р. Красній; тут переважно Київські коменданти та генерал-губернатори.
В першому напрямку фактичний кордон посувається далеко на захід. Візьмімо хоч-би Мотовилівку. За точним виразом умови 1686 р. кордон мав проходити на півмилі вище од Василькова. Тимчасом, людність Мотовилівки, що покозачилася за Хмельниччини, не хтіла піддаватися польському дідичеві, що повернувсь до цього села, та й виселилася на той бік Стугни[3]. І хоч ця територія мала відійти до Польщі, та Польща не мала реальних сил захопити її. З цього скористалися ченці Київо-братського манастиря, вони захопили цю, сьогобічну, Мотовилівку собі й випрохали потвердження в гетьмана Скоропадського, під тим претекстом, що вона оселена на землях їх, у дачах Плисецьких. Всі протести козаків були ні до чого і вони надалі стають підданими манастиря[4].
Такий спосіб обертати певні поселення в свої, підданські, а таксамо залучати їх до території й управління Київської сотні полегшувало манастирям те, що їм належали великі маєтності й по той бік кордону. Отож, оселяючи невеликі слободи й хутори на цих своїх землях і звязуючи їх управління з більшими своїми економічними центрами, мана-
