ський, прийняв тов. військового Мих. Миклашевського „в вѣкуистую дому своего приязнь“, як своєго зятя[1], і дав йому млин і село Зазерки: це все і потверджує гетьманський універсал „на виживленіе“, приймаючи на увагу „пана Миклашевского щоденніе и вѣрніе при боку нашомъ послуги, которіе доброй такъ же ожидаютъ заплати“.
Зазначимо ще приклад запису на манастир. „Честная инокиня Афанасія Евфимовна“ прохала в гетьмана дозволу на власнім своїм ґрунті фундувати манастир. Лазар Баранович, архієпіскоп Чернігівський, з свого боку підтримав оце прохання, „упатривши побожность“, і дав на це своє „благословеніе“. Гетьман Многогрішний, розглянувши справу та „похваливши умисл честной инокини“, дав дозвіл фундувати манастир та закріпив за манастирем маєток інокині Афанасії. В кінці універсалу, як звичайно, заборона втручатись та робити перешкоди як „въ збудованню монастира, яко и держанню села Берези“.
Всі ці зазначені випадки це прояви стремління гетьманської влади завести сталий контроль за всіма розпорядженнями приватних осіб що-до своїх маєтків, за їх передачами та записами зятям, синам, на манастир. Вимагала такого контролю система забезпечення служби старшини з окремого маєткового фонду, для чого потрібно було завести обрахунок служби та по ній нормувати і видачу чи призначення нових маєтків та всі зміни, що відбувались в маєтковім забезпеченні старшини. Кожна зміна підлягала контролю, кожний запис мав отримати дозвіл гетьманської влади, яка не тільки, регіструвала розпорядження та зміни в маєтках старшини, але і могла це відкинути, як „неслушне“.
Опозиція старшини таким стремлінням гетьманської влади виявлялась в тім, що старшина не рахувалась з ними, не питала дозволу, повідомляла вже про здійснені факти. Як було вже зазначено, не кожний гетьман мав стільки енергії, щоб ламати розпорядження приватних осіб та викликати нарікання за втручання до приватного життя старшини.
Залишення батьківських старшинських маєтків за дітьми мало свою мету: забезпечення дітям до їх зросту певного маєткового мінімуму, з якого могли-б вони жити. Мати залишається на маєтку свого чоловіка за-для опікування дітьми, поки вони виростуть і зможуть почати служити в війську.
Хазяйнування вдови в маєтку покійного сотника чи иншого якого службовця, вимоги і в дальшім деяких послуг та допомоги в господарстві від місцевого люду могло викликати в перші часи протест з боку населення. Хто розумів певні звязки між службою сотника в війську та допомогою в його господарстві, міг відмовлятися бачити таку-ж потребу допомагати в господарстві його вдові. Тут могли бути виступи більш чи менш рішучі, відмови від дальшої допомоги, а може й більш рішучі заяви про безпідставність дальшого перебування в селі родини покійного.
Такі випадки бували, і гетьманська влада мусіла подумати про те, як забезпечити вдові з дітьми дальше спокійне перебування їй з сиро-
- ↑ Це видко з універсалу Самойловича № 196.
