Сторінка:Історично-географічний збірник. Том 1 (1927).djvu/21

Ця сторінка вичитана

18

Віктор Юркевич

гаючи людність усякими пільгами. До нас дійшло досить скарг од сусідніх панів на таке приймання селян-збігців у Буках: завдяки таким заходам поселення швидко розрослось.


З наших джерел ясно видно ті причини, що викликали широкий народній рух до Звиногородщини: це полювання та пасіки.

У люстраціях сусідніх замків зазначено, куди місцева людність іде на полювання. Чи просто зазначено місцевість, до якої прямують люди-уходники: „йдуть люди у Звиногородщину, або вышъшіе дубравы меду брати“ (Арх. VII, II, 22), до Звиногородської пустині ходять на стрільбу (Арх. VII, III, 30): чи такий самий висновок можемо зробити з зазначення окремих уходів — рух уходників до Звиногородщини виступає цілком ясно. Коли заходить справа судова про порушені границі, в вичисленні шкод бачимо завсіди пасіки, рибні стани та ловецькі уходи. В скарзі стар. Струся на кн. Януша Збаразького читаємо про вепрів (Źr. dz. XXI, 388), в скарзі того-ж старости Струся на Степ. Клещовського маємо вказівку про половлення бобрів та різних звірів, як-от: лосів, оленів, диких коней, диких кабанів на ґрунтах Звиногородських (Źr. dz. XXI, 391). У східній частині Звиногородщини так само маємо вказівку про бобрів в Ірдинських болотах, що становили спокусу для сусідів. У суперечках тутешніх землевласників, між ними і манастирів (озера — в сусідстві Мошен — ман. Микол. Пустинського та Печерського), ясно зазначено, що найбільшу притягали увагу — „озера и бобровые гоны и пасеки“ (Чтенія Об. Нестора Л. VIII, с. 9). Занотуємо скаргу про наскік на урочище Богатирів ріг у ґрунтах Звиногородських та пограбування там пасіки (Źr. dz. XXI, 417) або згадку про пасіку в Мотрониному лісі по-над Еничем (Чтенія VIII, с. 14). На цих прикладах можна обмежитися.

Життя на Звиногородщині, як і взагалі на цім південнім пограниччі, не було спокійне. Тут були і спеціяльні причини — татарські шляхи перерізували Звиногородщину і завдавали місцевій людності постійні турботи. Дійсні напади приносили з собою велику руїну, а чутки про можливість нападу тримали людність у постійнім побоюванні великого нещастя. Місцеві надання земель чи поселень спеціяльно зазначають умови турботного життя та великої обережности. Така постійна обережність переходила до турботного настрою, коли приходили звістки „иж поганство татарове, люди немалыи, идетъ шляхом Звенигородским… у панство наше“ (Arch. Sang. IV, с. 287), що „шляхомъ Звенигородскимъ идутъ… видели в Звенигородщине на тых шляхох, которые идут до панства нашого“ (ibid. с. 293). На цих Звиногородських шляхах татарських ставили окрему сторожу — „далей у двунадцати миляхъ отъ замъку у Звинигородщизне на шляхох держивалъ сторожу староста по 6 члвековъ“ (Арх. VII, II, с. 23). Не завсіди з цією сторожею було все добре, виходили суперечки, кому її тримати, і татарські загони в такі моменти