російської схорони, бо затверджує фактичне пересунення кордону на польський бік.
В иншім місці поблизу Малої Снітинки повстало питання про перенесення митної рогатки від поселення, бо перед тим рогатка була поблизу форпосту, а пізніш пересунуто від форпосту до самих плотів села, а далі зайнято і середину вулиці. Визначаючи це, Комісія, як за-для ліпшої лінії, так для того, щоб завдовольнити справедливі вимоги польського комісара, побачила потребу відступити на кілька сажнів і прохала дозволу перенести на инше місце рогатку. Рогатку коло Великої Снітинки вирішено перенести з огляду на невигідне місце знаходження, бо це дало-б полякам можливість робити зловживання при поновленні рогатки (IV, 36—37).
В деяких околицях багнисті місця утруднювали затримання кордону, коли „россійскою стороною ни доѣхать ни дойти до (того) мѣста, гдѣ плотина“.
Пересунення границь не за́всіди залишалось невідоме польським адміністративним колам. В інструкції київським депутатам було зазначено про факт пересунення в Хвастівськім ключі границі з Ірпеня та Стугни на Унаву, через що забрано більш як на 2 милі землі. Інструкція ставить рішуче питання про дальше заховання давнього кордону та зазначення місця форпостам, там, де і раніш вони стояли перед останніми цими змінами[1].
Нормальний хід діяльности форпостних команд часом ускладнявся ворожими вчинками з польського боку. На Мотовилівський форпост був такий напад. Староста Лесковський з маєтности п. Аксака зібрав досить люду з шаблями та киями; вони прийшли до рогатки, де були форпостні, били їх та рубали шаблями. Постраждали при тому вартові драгуни і салдати та селяни з маетности Братського ман., а вахмистра полку Ново-Троїцького Глібова вбито зовсім; коней драгунських та салдатських угнали на свій бік. Щоб розслідувати справу, виряджено до Мотовилівки плац-майора Шинкієва, якому і доручено спільно з иншими розглянути на місці справу. Глібова було вже поховано на кордоні, а инших оглянуто та знайдено багатьох з ранами від рубання шаблями. Слідство встановило, що почали поляки[2].
Умови форпостного життя мали і свої темні сторони. Виявлялося це-особливо в часи якихось незвичайних пригод. Так, коли виникла пошесть р. 1770, на Межигірській митній заставі всі вимерли, окрім одного унтер-цолмейстра з канцеляристом, які покинули заставу, поселилися в лісі в курені, очікуючи, коли пошесть закінчиться; але при повороті оцим біженцям довелося зазнати труднощів від вартових, що вартували по дорогах та не пропускали підозрілих людей, так що довелося про це листуватися[3].
