сторож, взяв його за руку і повів.
— Ком — Америка фур-р-р…
Дивувався Матвій, але радісно забилося його серце, як побачив, що сторож веде його на пароплав.
— Невже я таки поїду? І як — без грошей?
Привів Матвія перед старого, виголеного чоловіка в чорній шапці і заговорив. Той потакнув і крикнув в бічну кімнатку. Матвій глянув на свого приятеля, що вдоволено усміхався під своїми великими-сивими вусами.
— Ну, Амеріка…
— Я? — допитувався Матвій.
— Я, я[1]… — похитав головою сторож.
Увійшов молодий хлопець і виголений чоловік сказав йому кілька слів та вказав на Матвія.
— Ну камерад — Амеріка фу-р-р…
І сторож протягнув Матвієві свою стару руку. Аж тепер зрозумів Матвій, що він справді їде в Америку. Схватив обома руками руку приятеля і нахилився поцілувати її, але Німець поважно відхилив його голову, міцно стиснув руку і глянув в очі. Глянув і відвернувся. Матвій плакав, але плач той не був гіркий… Це була найглибша подяка.
З того дня працював Матвій на споді тягарового пароплава, як робітник. Кидав лопатою вугілля в пароплавну піч і святою стала в нього постать старого Німця — сторожа.
- ↑ По німецьки я значить так.
