— Ви пятнайцять, а я двайцять. Правда, я не шість а десять літ гарував. Ой Матвію, гіркі ті сотки…
— Гіркі Василю, але — божа воля. Нічо сьогодня нема без мозолів…
Такий любий отой Василь, хоч до рани прикладай його. Виходить на двір, то все просить Матвія:
— Матвію, ви киньте оком на мою скриньку, доки я вернуся… Бо ріжний народ їде, аби ще хто не полакомився на мою кервавицю…
Матвій це саме робив, як виходив кудись. Василь стеріг його скриньку.
Аж одного дня не було Василя з самого ранку. Вийшов кудись і не повертався. Десь коло полудня прийшов і безсило сів.
— Що вам Василю?
— Слабий брате, дуже вялить мене…
Забігав біля нього Матвій, як біля рідного.
І води йому приніс і хлібом своїм поділився. Але Василь тільки сумно хитав головою.
— Матвію — каже тихо згодом. — Як-би ви були такі добрі і пішли, тай купили мені пива. Чую, що перейшло-би…
— Ой господи, а чомуж ні?
— А ви знаєте, де продають?
— Та не знаю, допитаюся.
— Йдіть отою вуличкою, що до кухні, а там на право буде мала комірка. Геть, аж в самому кінці. Навіть нікого не питайтеся. Ось вам гроші…
— Боже борони, що це в мене нема грошей? Я зараз, а ви приляжте…
