на бойківські бідні села. Прийшли узброєні люди, багато людий, з далекої півночі і з далекого полудня. Прийшли непрошені, розлючені, грізні. І ще більше потемніли вонючі бойківські хати. В них повно тих людий, повно нового бруду, ще й голод почав на добре мучити бойківську родину. По одному боці верхів — люди в сіро-жовтих — довгих шинелях, часто бородаті, недобрі й добрі. Пригнали їх з широких степів України, з сибірських тайґ, з московських болотнистих лісів. А по цьому боці в синьо-сивавих шинелях тисячі людий десятьох націй, що творили цілість австрійської монархії. Мови їх ріжні, та доля одна — муки і насильна смерть. І між ними є добрі й недобрі. Загально-ж — оба табори людий, тих робітників й селян насильно вдягнених в салдатське одіння, озлоблені не так на себе, як на ворогів, а на себе, як на людий. Кожний вояк на війні перш усього проклинає себе, свою долю тяжку. І ненавидить все, відсіль й звірства родяться, закаменілість сердець. Люди ці тільки в хвилях задуми згадують, що вони були колись людьми, тихими, працьовитими, добрими. Але свідомість тяжкої поневірки і непевности життя, робить їх жорстокими, очайдушними.
Був кінець лютого 1915 року. Воєнне захоплення, патріотична дурійка в обох воюючих арміях, пропала. Міліонові селянські маси обох таборів вже зрозуміли, що вони тільки звичайне гарматне мясо, потрібне для царів, штабів та купки панства. З неохотою, силувані ріжними способами, обі армії час від часу починали наступ. Впрочім — невже комусь хоті-
