ка. За шість літ вперше почув рідне слово. Ах, як міцно і щиро стиснув він руку незнайомого. Хотів кинутися на шию йому і росцілувати.
— Боже! Ви значить, свій?
— А чого-ж ви мовчали так довго?
— Не знав. Народ скрізь чужий, думав нікого з наших…
— А куди провадить бог? До краю? — питав чоловік.
— Та час вже. Шість літ гарував…
— Ви шість, а я десять. Ще хлопчиком приїхав.
Розбалакалися і стали приятелями. Чоловік назвав себе Василем Карасем і росказував Матвієві про своє тяжке життя в Америці. Працював він у Філядельфії, в великій пекарні, а перед тим і в ресторані і в каменоломах, але доробився трохи і вертає в рідне село. Як довідався, що Матвій з долинського повіту, то аж вдарив його дружньо по плечі.
— А щоб вам приснилася Америка! Та-ж я з Калуша. Сусіди!
— Боже! Як то є! — радісно крикнув Матвій. — Шість літ не бачив нашого чоловіка, а тут тобі не тільки свій відразу, але ще й сусід…
Нащастя сусідове ліжко було напроти Матвієвого і вони цілу дорогу не розлучалися. Сусід росказував про все Матвієві, Матвій йому. Поділився своєю радістю, згадав про жінку, про діточок і про свій тяжкий заробіток.
— За шість літ — пятнайцять соток зложив. Тяжкі вони дуже, але хоч на старість не піду з торбами…
