На морі Матвій, як не свій. Місця не може найти собі. Така радість, така велика радість. Він-же їде до них, він повертається не голіруч. Руки його чорні та тверді, але він цілує їх тихцем, бо тільки вони заробили йому і його дітям кращу долю.
Ріжний народ їде разом з ним, але за шість літ самотности Матвій привик з ніким не говорити. Хоч тепер хотів-би він відкрити комусь свою душу і поділитися радістю своєю. Він темний, забитий життям, вимучений. Шість літ не знав хвилинки спокою, а тепер вільний, тепер вертають давні сили. Ах! Чому так повільно їде пароплав? Як-би так крила, полинув-би понад море, понад гори, до своїх, до коханих!…
Десь в половині дороги підійшов до Матвія гарно одітий чоловік і заговорив незрозумілою мовою. Матвій похитав головою і розвів руками.
— Румун? — питав чоловік.
Матвій знову похитав.
— Словак?
— Ані не Словак — відповів чоловікові.
— Так-же й кажіть! — аж закричав невідомий і подав Матвієві руку.
Неначе в серці зацвіла весна, неначе з очей спала полуда і в ухах Матвія пробилася болон-
