бойківського племені з одною вродженою здібністю, якої майже ніхто немає з Українців. Це природне замилування до торговлі. Бойки ці мають свою окрему назву “синевідські”, тому, що звичайно походять з великих сіл близько міста Сколього — Синевідська. Вони з малих хлопців розїзджаються по цілій Европі і у великих містах торгують переважно овочами. Зустрічали їх скрізь: в цілій Австрії, Швайцарії, Франції, Голяндії. Жінки їх звичайно самі господарять в синевідських горах, а дітий дуже часто посилають батьки-торговці до вищих шкіл. Але таких бойків дуже мало. Треба признати, що мандрівка по цілій Европі має чималий вплив і на їх села. Там вже хати не такі брудні та курні, там люди якісь веселіщі та не залякані.
Решта бойків, що розсіялися своїми бідними селами по горах, капарала свій темний вік як не в горах, то по тартаках так на галицькому, як і угорському боці. Тартаки і експльоатація карпатських лісів, були в руках Жидів — багачів і вони немилосердно використовували працю темного бойка. Жив такий робітник гірше собаки, недоїдав, гризли його тисячі насікомих, а працював як віл і за все одержував стільки, що міг заплатити податок і з дебільшого одіти свою родину. Ніколи бойківське племя серед чарівної краси своїх — не своїх гір не зазнало світлого-щасливого дня. Вічна журба, вічна біда. І все це нестертим пятном відбилося на закуреному — жалісному обличчі бойка та його дітий і жінок.
Та ось, від пятьох місяців нове горе впало
