бо поневірка, це не першина йому. Всі терплять, бо всі хочуть перетерпіти і переїхати в ту казкову, багату країну, де цвіте рідке щастя. Тому покірно зносив і голод і бруд і грубу поведінку служби.
По трьох тижднях тяжкої їзди доїхали до Америки. Живо забилося Матвієве серце. Ось вона! Ось та бажана Америка! Слава тобі господи, слава тобі…
Всіх перевели у велику салю, де біля столиків сиділи за паперами люди і кожного перепитували, з кожним щось списували. Хто не мав знайомих в Америці і немав грошей з собою, тому робили на плечах білою крейдою хреста і пропускали далі. В долині стояло двох здоровезних панків і ділили. Хто без хрестика — на право, хто з хрестиком — на ліво.
Прийшла черга й на Матвія.
— До кого їдеш?
— До Америки — спокійно відповів він.
— Маєш знайомих?
— А мені на що?
— Гроші маєш?
— Ледви стягнувся на дорогу, останню коровину продав.
— А як-же ти будеш жити?
— Ну а руки на що? — здивовано спитав Матвій і показав свої широчезні долоні.
— Йди далі!
Матвій пішов і навіть не почув, як на його плечах нарисували хреста. Зійшов в долину, панок оглянув і потрутив його в ліву кімнату. Здивувався Матвій, як побачив там якусь дівчину, що оперта на стіну плакала. Він хотів
