Виїхали в море. Почалися довгі, тяжкі муки. Люди снувалися в перших днях бліді, виснажені, недужі. Їсти приносили в кожну кімнату, ставили на довгі столи казани з невідомою юшкою, кидали бляшані тарілки і скупо годували. Намагали більше оселедцями. Вечером приносили в цебрі сухарі, але не давали, тільки продавали кожному за гроші або за це, що піде до кухні мити посудину чи оббирати бараболю. Це вже по свойому роспоряджалася пароплавна служба, для якої всі оці подорожні були теж нічим иншим, як худобою. Вони привикли возити худобу і не робили вже ріжниці між людьми.
Як вже допродували сухарі, то висипали з цебра на долівку порох з них, а самі відскакували в бік і дивилися з задоволенням, як голодні, нещасні люди рвалися та бились за цей порох між собою. Служба реготалася до безтями.
Матвій терпів теж голод. Дуже-дуже хотілося йому їсти і він найбільше просиджував в кухні, де помагав робити брудну роботу і за це давали йому більше юшки та сухарів. Здоровля його було міцне і не піддавалося недузі. У вільні хвилі він лежав на свойому долішньому ліжку, чухався за обшивкою, бо надто гризла комашня з пароплавних ліжок і дивився на инших людий, що покотом лежали від недуги. З верхніх ліжок лилося блювотиння і треба було добре заховатися людині на долішньому ліжку, щоби не попасти під цей водопад.
І думав Матвій, що все це так має бути. Він не нарікав, не називав цього мукою. Поневірка,
