постелі. Тай ще таке: вивели людий битися, різати себе, стріляти, вкорочувати вік один одному. Люди йдуть, бо кажуть, бо мусять. І духовні отці благословлять одних і других. І одні кажуть, що за правду бються і другі кажуть, за правду. Так де-ж та правда? Як йшли ми в оці Карпати, то служби божі правили нам, то свяченою водою кропили і нас й наші рушниці. І казали, що “бог нам допоможе”. А таке робили й з тими, що ось там, по другому боці лінії. Христос казав “не убий”, а нам кажуть “убий, бог помагає”. Ми бємо, бо нам наказують і молимося, бо вміємо найліпше молитися. Як біда, то кождий молиться, кождий взиває бога на поміч. І худобина, як примикає вечером очі, то молиться по свойому. Зітхне і молиться тихо…
Замовк Матвій, не озивалися й стрільці. Ніби поснули всі.
— Ви спите діти? — перервав мовчанку Матвій.
— Ні, ні, ви говоріть!…
— Вибачте мені, що мучу вас. Ви заснули-б.
— Заснемо, ви вуйку говоріть…
— Якісь ви такі рідні мені, як ніколи. Гейби я з вами проживав цілі літа. Такі ви добрі для старого…
— Ми молоді вуйку, нам пів біди, а вам тяще все це…
— Правда. Але — смерть нікому не мила. А мені чомусь здається, що я скоро вмру. Вмру тихо, що й ніхто не догляне. Сніги завіють і мене і кров мою… Ви не дивуйтеся старому. Я так собі надумав і так най буде. А сповідь
