шина мені бачити смерть. Бачив я її з молодих літ, виростав серед неї і вона все обминала мене, хоч я ненавидів її цілим серцем. Я бідний діти, дуже бідний. Серце моє так обкипіло кровю, що на ньому вже кора тверда. А все таки плачу, як дитина…
Матвій замовк. Він схилив голову на сухі груди і в темноті прикушував долішню губу. А перед очима промчалося ціле довге-трудне життя його.
— Кого ви залишили дома вуйку? — питав хтось з стрільців.
Матвій ніби не чув цього питання і продовжав далі своє.
— Я мало зазнав радости в свойому життю. Та ніби про це комусь в голові? Ось всіх нас позганяли сюди, як овець, всіх, не питаючи, що в кого за біль, яке чиє життя, одягли в це сіре одіння, вложили в руки зброю і погнали…
Ось хоч-би я. Відколи тямлю себе, все тяжко понад сили працюю. І все бідую. А на старість ще й така поневірка. За що? Чому? Чоловік має порахований кождий день, не вік-же жити йому, а й ці короткі дні вривають йому.
Якось так зроблено то життя, що розум мій не розуміє. Серед мук родиться чоловік, серед мук росте. Виросте і вмре, або його вбють. Закопають в землю і тіло з'їдять хробаки, а хробаків видзьобають пташки, а пташків розірвуть більші птахи, або кіт, а кота вбє також хтось або загине. І то скрізь так. Росте собі травичка. Гарна, зелена. А надійде худобина і спасе її, зірве, а худобину потім заріжуть і з'їдять, а людий вбють або замучать життям.
