Розум… Ех, яка гірка іронія! Розум видумав всі смертоносні приладдя, розум заставляє вбивати других людий? Чи розум? Тяжко вгадати. Тут, серед поля смерти, годі знати де починається розум, а де божевілля.
І Матвій почав шукати в своїх мутних думках розуму, як недавно шукав Христа. Йому стало нараз страшно. Нема розуму! Був розум і — нема. Всі стали божевільними, всі зійшли з розуму. А де-ж розум?
— Вуйку Матвію? — почувся шепіт з пітьми.
— Ви спите вуйку?
Матвій збудився з задуми.
— Що кажете?
— Ви не спите?
— Я? Ні, ні… Я не сплю. Не хочеться…
— А ви лягли-б…
— Лягайте діти, я посиджу…
— Та ні, ви засніть і не будуть погані думки лізти в голову…
— Нічого діти, від них не втечеш. Найдуть і в сні… — тихо оправдувався Матвій. — Я оце думав, чи є в нас всіх ще розум?
— Який розум вуйку?
— Ну, розум… Чомусь аж тепер мені прийшло це на думку. Я по собі суджу. Чи є в мене розум? Я-ж ніколи таким не був. Я не любив крови, я не люблю її й сьогодня, а броджу в ній по пояс. Так де-ж мій розум?
— На войні вуйку і розум й серце — нічого. Прошиє куля і чоловік навіть не загикнеться…
— Це правда діти… Ви ще молоді, не зазнали великого горя ні муки. А я, старий, порохнявий цілий, як та дуплава верба. Не пер-
