цього “божого чоловічка”, що недавно плакав, як дитина. Мимоволі кожний з них пригадав собі рідного батька, перенісся думками далеко від всіх цих страхіть й терпінь і старався найменшою дрібницею прислужитися старшому товаришові недолі. Одні підстелювали на його леговище своє сіно, другі жертвували навіть власні накривала.
— Ви собі ляжте отут вуйку… Під голову візьміть оце… Не буде вам низько?…
— Поскулюємося довкола вас Матвію і тепло буде нам… Правда?
— Та бо поправді тут найтепліще. На долині тягне від дверий, а на хори йде весь дух…
— Лягайте вуйку, прикрийтеся… Чого журитися? Раз мати родила, раз і вмирати…
— Та хто там збирається вмирати? Матвій пережиють ще нас молодих. Правда Матвію?
Матвій підвів голову і глянув по всіх стрільцях, що скупчилися біля нього. Він ніби шукав чогось на їх марних обличчях. А стрільці не зводили очий з него. Момент прикрої — вичікуючої мовчанки.
З грудий його вирвалося тяжке зітхання і голосом винуватої дитини попросив тихо:
— Загасіть свічку діти…
— Хочете спати?
— Ні. Але нам легше, як не бачимо себе… — відповів з болем.
Стрільці послушно сповнили його бажання і ціла церква вповилася чорною масою ночі. Тільки ізза золочених різьб на райських дверях продиралися слабі проміння свічки.
