— Та правда… — зітхнув Матвій і повинувався стрільцям.
Повільно пішли на хори.
В церкві зашуміли. Півголосом росказували собі покурюючи вонючий-грубий тютюн перемішаний з дубовим листям. Кожний инакше пояснював недавний випадок з Матвієм і кожний думав про него.
Розбрилися по цілій церкві і лягали закутуючись в плащі та вовняні-білі накривала. В церкві ставало ніби холодніще, тому вояки накривалися з головами, щоби власною парою нагріти себе.
Деякі росказували про колишні події, про мирне життя, жінку, дітий, родинні незгоди та преріжні пригоди. Про війну ніхто не згадував. Нещасні постаті переносилися в то життя, яке покинули в бідних сільських хатах і згадуючи його, жили ним.
Деякі видовбували з своєї памяти згадки про подібний випадок, що недавно був з Матвієм. Ніби-то і в їх селі з одним чоловіком було отак. І святили його і хрестили і таки вмер собі. В ночі, в дванайцятій годині, виліз на него чорний кіт і він з страху вмер…
А одного перебігла в опівночі чорна свиня і він зійшов з розуму. Поколотив нечистий.
Росказували і повільно засипляли.
Виснажені, розбиті тіла домагалися спочинку.
Тяжкий сон перемагав.
На хорах стрільці заходилися біля Матвія, як біля рідного батька. Їм стало дуже жаль
