Молодий стрілець обережно, по синівськи прикляк біля Матвія і напоїв його холодною водою.
— Тяжко вам вуйку Матвію? Не журіться. Викиньте той дур з голови. Пережиємо якось…
Матвій добрими, заплаканими очима дивився на нього.
— Сину, сину… Коли чую, що серце моє ледви держиться на тонкій шкірочці, то туск розриває старі груди… За що така мука всім нам? — тихо мовив він.
— Не думайте про це вуйку, бо ще гірше стане… — заспокоював стрілець. — Ходіть, приляжете, заснете і забудете…
Він старався допомогти встати Матвієві. І послушно, як дитина, Матвій підвівся на рівні ноги і ніби став якийсь менший, як був давніще. Втер сльози і ніс, потер рукою чоло тай здрігнувся цілим тілом.
— Старий, незвичний… — якось несміливо оправдувався перед всіми. — Ви простіть браття, що якось так… ну, гей-би дитина… Кажуть, чоловік на старість знов стає дитиною… Але я трошки то… Ну в голову вдарило… Серце запекло і ніби обірвалося… Молився я, бо це дім божий… І то… в голову пішло, не спамятався… Ви простіть браття… Серце запекло…
— Нічого Матвію, буває…
— Не варта так брати собі до серця…
— Всім нам гірко, але божа воля…
Гурт сміливіще почав розраджувати Матвія.
— Знаєте, почав я молитися отут — росказував він далі. — Не тямлю, як саме молився, але забув де я. Перед очима став сьогодняш-
