Затихли скорбні звуки і церква заніміла. Ніхто навіть не ворохнувся. Тільки десь за райськими дверми завмирав останній звук…
…аа-а-а-мя-я-я-ять…
І в тій хвилі покотилося в нічній тишині роспучливе ридання. Виривалося ніби з далекої глибини і торгало серце сірих вояцьких постатів. Ще гірше, ще печальніще стало всім.
— Хто плаче?
— Десь в долині…
Від бічних райських дверий кинулися на відгомон ридання. А ридання виривалося ще болючіще з старих грудий Матвія Шавали.
— Чого плачете? Заспокійтеся, бог з вами…
— Банно стало… За серце вхопило — пояснював хтось з гурту.
Сіра вояцька маса зірвалася на ноги і пхалася до вівтаря.
— Що сталося? Вмирає хтось?…
— Ей, ти! Що там таке?
— Тихше холєро мадярська!
Матвій підніс голову і запалими очима глянув на гурт.
— Я не знаю, не знаю…
І знову захлипав. Ховав голову в широкі-чорні долоні і дрожав цілий від плачу.
Брудна, жалюгідна санітарка, мабуть найбідніще створіння на фронті, похилилася над Матвієм і ломаною славянською мовою заспокоювала його. Матвій раптово перестав плакати, глянув і довго не зводив з її помятого, передвчасно старого обличчя очий. Санітарка боязко відступила.
