— Відки-ж я тобі дам? — грубо відсварюється кухар. — Для инших не стане. Ну, йди!
— То хоч пів ложки…
І задній вояк з нетерплячки кричить на переднього товариша:
— От чоловік, пожалься боже! І бачить, що не можна, а пхається. Дай й другим повечеряти, кожний однаково хоче жерти…
Але як прийде на нього черга, то все таки не втерпить і тихцем попросить:
— Краяне, докинь братку!… Бігме боже два дні кришки в роті не мав…
А як повертали на свої місця в церкві, то сідали під стінами, опирали на зложених колінах посудину і обережно, старанно їли. Повільно, щоб на довше стало. І як-би стороння людина дивилася на ті нещасні постаті, що їли тяжко заслужену вечеру, то певно росплакалась-би. Бо обличчя всіх були такі жалісні, такі повні болю й терпінь! Жували вони їду і відбивали на собі всі терпіння потоптаних людських душ. Ніхто ніколи не зможе описати тих безнадійних облич, бо людська мова немає таких слів. Тільки чутливе серце вміє відчути страшний жаль і біль на їх вид.
Ополченці перед вечерою хрестилися і їли без шапок, молоді стрільці в шапках і без хрестів. Перекидалися словами і їли теж обережно, повільно, як-би хотіли, щоби вечера ніколи не кінчилася.
