сіно. Инші байдужно присідали і не рухаючись, сиділи скулені в двоє.
На краях двох бічних вівтарів мерехтіли грубі-білі свічки.
Церква наповнилася людьми й гомоном та виглядала на підземну-велику печеру.
Спершу було холодно, але згодом люди забули про це і раділи затишному притулкові. В порівнанню з смерековими будами на фронті, цей притулок був справжнім раєм.
Сварилися, кричали, деякі з молодих поривалися навіть до бійки. А все за вигідніщі місця. Молодь цілком забувала на перестороги старих ополченців і лаялася так-же само, як й на фронті. Бо лайка стала необхідною буденщиною. Хто не лається, тому тяще на замученій душі.
— Виходьте по вечеру!
І по цілій церкві піднявся гармідер, задзеленькала бляшана вояцька посудина. Хто хутче вибіг, той ставав біля кухні під церквою, за ним — довгим рядом инші і нетерпеливо ждали своєї черги. Ряд посувався повільно і за той час вояки перекидалися словами про добру вечеру, про спокійну ніч і про це, що довго їх тут не будуть держати. Поженуть знову на фронт.
Як підходили до кухні, то ласкавими-підлесливими словами старалися зворушити серце кухаря і одержати більшу пайку рижу. І це часто помагало, хоч слова були нераз на шкоду свого товариша. Передній просить кухаря докинути, жаліється на голод, на пережитий бій.
