іскри. Біля них снувалися темні постаті кухарів, а з боку чорніла збита з розвалин бойківських хат стайня для коней. Кілька підвод з високими будами виглядали, гей-би покулені постаті. В цій країні спустошіння кожний кущ, кожне дерево пригадували собою страхіття війни. Людська думка закаменіла у воєнному божевіллю і працювала в одному напрямку.
Біля церкви зупинили всіх. Старшини зайшли в середину а вояки тупкали ногами, инші товпилися біля кухонь, грілися. Приємно лоскотав їдкий дим і близкість вогню. До омління мучив запах вечері, що кипіла у великих казанах.
— А що наварили хлопці?
— Чорта лисого!
— Ей, як-би ви знали, як ми набідилися сьогодня…
— Я вже забув, коли їв…
— Не журися, напхаєшся…
— Та я до тебе, як до чоловіка, а ти, вибачайте за слово, свиня…
— Не каркайте над головою! Відступіться! На вечеру мащений риж!
— Мой!
— А чого-ж не ведуть перед той престол?
— Аллилилуя, аллилилу-у-у-я…
— Тихо ти!
— Та він був дячком колись…
Товпилися, жартували і тулилися біля кухонь. Инші підбігали втоптаною стежкою та гріли замерзлі ноги. І час від часу всі кидали очима на слабо освічені вікна церкви.
— Вже пускає!
