сятиліття життя і нараз — вмерло. Як-би не оті понурі згарища, то й не догадався-б ніхто, що ще перед місяцем було в цій ярузі село, бігали діти, ходили мовчазні-бліді жінки. Та ще, ніби на сміх, кровавий бог залишив серед цеї руїни — церкву. Чи й тут руководилися діти цього бога заплюгавленим христіянським гріхом? Не боялися нищити кількасот бідних хатин, пускати з димом останній добробут нещасного бойка, руйнувати життя сотням невинних жінок, дітий й чоловіків, що пішли в поневірку та на певну смерть від тифу й холери по брудних-нужденних бараках, — а залишати церкву, німу-бездушну деревляну будівлю — невже це оправдання себе перед тим дивним богом в небесних висотах? Безпомічний той бог, якому моляться обі воюючі армії і кожна просить на своїй мові побити противника і кожна самопевно виписала на своїх прапорах “З нами Бог”.
І всетаки немає пощади ні для одних, ні других. По давній привичці моляться, взивають ізза далеких хмар порятунку, але замісць нього сиплеться градом смертоносний-шрапнельний вогонь.
|
|
Зачорніла перед ними церква-сирота. Тяжке зітхання вирвалося з старих грудий ополченців. Підходили довгою-нефоремною масою.
— Слава тобі господи — шептали.
Деякі хрестилися, инші мовчали або перекидалися короткими словами про спокійну-майбутню ніч.
Під церквою стояло декілька полевих кухонь, що з невеличких коминів викидали густі
