людські постаті і старалися довідатись про число жертв. Але відповіді одержували скупі, уривані. Їх хутко минали недоговорюючи початих слів.
Як переходили зруйнований і на швидку наладжений міст, по масі недобитків пролетіла вістка, що їх ведуть в церкву. Кожний знав, що це значить. Найблище село, (себто бувше село), не істнувало. Його зруйнували, спалили “в воєнних цілях”. Залишили чомусь тільки церкву. Одну одиноку церкву, що самітно стояла на руїнах бойківського села, як німий свідок людського божевілля і єдина згадка людського-спокійного життя. Церква нова, мабуть тільки перед війною збудована, доволі велика. Чому не зруйнували й її? Говорили, що нещасні мешканці села перед своїм виходом, дуже просили не нищити церкви і австрійське командування погодилося на це. Лінія російської армії була далеко, але австрійці спалили ціле село на випадок зближення Росіян, щоби мати повний вид на їх рух та не дати притулку “ворогові” в селі. Хоч “ворог” не дійшов сюди, але село перестало істнувати, а церква стала одиноким притулком фронтових частин. Тут відпочивали недобитки, тут був й малий полевий лазарет, тут й варили в полевих кухнях для війська харчі. Хоч боєва лінія була в віддаленню пятьох кільометрів, на церкву нераз падали “ворожі” гарматні ядра, але звичайно кінчилося на тому, що діравили тільки ґонти. Хрести на трьох вежах давно позлітали а через вікна захристії курилися дими тимчасово збудованих печей.
