пливу крови впали на узгіррю в сніг і їх задушила метелиця.
Були всі такі втомлені, що не цікавилися навіть хто повернувся, а хто ні. Але кожний знав, що не більше, як половина найшла свою смерть в глибоких снігах.
— Санітарі! Гей, тут ранені!
— Де ті “лапайдухи”, бодай поздихали всі до одного!
Ранені в руки та голови сиділи під будами обризкані власною кровю і постогнуючи ждали на поміч. Деякі голосили придавлено, гейби на похоронах.
Приходили санітарі, перевязували на борзі їх рани та відводили в долину.
Так пропав день 27. лютого 1915 року. Пропав безслідно. Він істнував в календарях цілого світа, його свідомо прожили люди, які жили, а не крутилися у божевіллю війни, але на бескидському фронті його не знали. В людий, які залишилися при життю, цей день став туманною згадкою пекельних-півсвідомих переживань. І на істнування цього дня ніхто в світі не звернув особливої уваги.
Виснажені до краю, зневірені і байдужні до всего, навіть до життя, вояки лежали в своїх смерекових будах і скупо перекидалися словами. Уривками згадували бій, ніби намагалися добути з памяти свої переживання, що видавалися сном. Вяло роспитували про убитих, про ранених, що певно найшли смерть в холодних обняттях грізної метелиці. Підчас бою і у відступі перемішалися всі так, що кожний опинився на холодній землі біля невідомого товари-
