Шиплять кулі в снігу на насипі. Але здорові вояки стають на ранених і вбитих та вискакують на верх і гинуть в пітьмі.
— … го-о-о-о-нь!
Та ніхто не слухає. Вогонь втихає, і люди рятуються. Одні падуть поцілені, другі стають на них, як на деревляну підставку і вискакують на насип, утікають назад, Падуть-топляться в снігах, просяться в когось, замурзуються кровю. А вітер-силач виє, виє — завиває, аж стогне з пересердя. Сліпить очі, запирає віддих і так хутко та пильно засипує снігом мерців і ранених, що й знаку по них не зостається. Найдуть їх весною, як зазеленіє трава. Найдуть кости білі і не знатимуть чиї вони…
— Братчики, поможіть! В мене жінка й діти…
— Ради Христа-спасителя, не дайте пропасти…
— Брате, подай руку, бо не чую ніг…
— Смерть, смерть… Гину… Мамо рідна!
— Не минайте, рятуйте хто в бога вірує!…
Так просять ранені, але мольби гинуть враз з їх життям. Нікому рятувати їх — кожний думає про себе.
Розбрилися білі постаті по цілому узгіррю. Видається, що вони біжать, бо це з гори. Недавно дряпалися цим самим узгіррям в гору, на зустріч смерти, а зараз утікають назад від смерти. Хоч — хто зна, скільки впало їх сьогодня? Хто зна, скільки заховала метелиця в своїх сніжних вертепах людий? Все одно. Тільки далі, ще далі. В яр, потім на гору, на старе місце…
… — Швидче!… швид… шв…
