На мерцях ранені, на ранених мерці, на всіх них ще живі вояки, що перебігають в безпечніше місце.
Дуднить земля, якби вогнена куля котилася по ній і блискає перед окопами і стогне і виє і метелиця скавулить. Десь впереді дикий крик, той божевільний крик півсвідомих людий, а у відповідь йому окіп заливається залізним-смертельним реготом.
Та нараз — на правому крилі, якби пів гори всунулося, задудніло скажено, а слідом за цим страшний крик прорізав снігову заметіль.
— Ой! Боже! Ай-ай-ай!…
І заплакав хтось так жалісно, так щиро, як дитина.
…Мамо! Мамо!…
З правого крила сунулися хильцем постаті і кричали, ляментували.
— Вже найшов нас! Бє в окіп! Пропали ми…
Електричною струєю летить ця страшна вістка здовж окопу. І полохливо оглядаються люди на всі боки, надслухують, стріляють. В очах невмолимий жах.
Знов вибух, знов крик, зойки і нові вояки з лівого крила.
— Назад! — кричить хтось.
— Вогонь!… го-о-о-о-нь!… — долітає з права.
Але годі. Не видержує ніхто. Вривається терпець людини-машини. Закостенілі руки хватаються за насип, але зараз-же безвладно опадають назад, закровавлені, пошарпані.
— Шшіввв! — псст!
