Задудніла земля, застогнала глухо, як смертельно ранена звірюка. І так близько і так далеко.
— Ай-ай-ай-ай — ввбухх!
Це завило в повітрю гарматне ядро і впало перед окопами. Ополченці перехрестилися в голос.
— Бє все блище — сказав хтось.
— Ай-ай-ай-ай — ба-ба-бавввх!
Ще блище. Переглянулися змучені постаті, якби шукали поради один в одного. Вони знають, що гармати шукають їх і смерть зближається до них.
— Шшіввв — псст!
Рушничні кулі “ворога” шиплять в сніговому насипі над окопами. Новий наступ.
Вояки безрадно куляться ще нище, немилосердно топчуть убитих своїми ногами і держать на поготові рушниці.
— Чів-чів-чів — шт — псст!
— Вогонь!
І понеслося по довгому окопі.
— го-о-о-о-нь!
Заллявся клекотом окіп, довгим — безконечним. А білолиця метелиця завила ще грізніще. Нові зойки, крики, прокльони. Нові молитви, кров, смерть.
— Тах-тах — бавх… Бавх!… Бавх…!
— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй…
…Ой! Мамо!
Запрацювали рушниці в сніговій пітьмі, закервавився сніг в мокрому окопі, тай заповнився окіп новими мерцями. Раненими і мерцями.
