— Швидче, швидче вперед! — хрипів з боку знайомий голос.
— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй…
— Швидче… швид… шв…
Губилися оклики в метелиці і грохоті бомб.
Матвій піднісся, хоч добре було лежати йому. Він все ще не міг найти своєї молитви і кидав добрими очима то в право, то в ліво і шукав своїх товаришів. І намагався всіми силами йти вперед, щоб не залишитися з заду, його дряхлі-старі груди задихалися, важко було дихати, йти.
— Шв… Швид… че-че…
— …лицій милости твоїй…
— Ой!
Це найблищий товариш Матвія з правого боку впав. Хто він — не знати в цій пітьмі.
— …милуй мя господи…
Вояки почали падати ненадійно, густо. Йшли і падали, а инші думали, що це з утоми. На білих складках плаща і на снігу являлися пятна червоної крови, але метелиця розносила ці пятна на всі боки, завівала і білі плащі і вбиті людські тіла під ними.
Вже не йшли білі постаті далі. Вони позакурювалися в сніг і годі було пізнати, хто ще живий, а хто вбитий. Однаково прикривала метелиця одних і других.
Всі зрозуміли. Вони близько “ворога”. Якби був погідний день, то тяжко було-би так близько дійти. І як-би не було метелиці, то смерть була-би страшніща. А так вона находить ненадійно, таємно. Людина перекотиться
