побачила наступаючого “ворога”, вистрілила декілька разів і утікла до своїх. Там, впереді, готуються вже приймати гостий…
Задихані, зіпрілі вояки намагалися бігти, але падали і хвилинку відпочивали. Потім зривалися і знову йшли. Рушниці обняті обома руками, як обнімає мати дитину, бо годі держати холодне залізо в руках.
— Швидче, швидче!… — знов хрипів знайомий голос в сніговій пітьмі.
Матвій Шавала йшов, як всі в рідкому ряді і невеселі думи мучили його. Він згадав, що на його хаті в рідному селі певно вітер порозшивав сніпки і сніг мете в стіни і нікому накрити хату, бо стара жінка нездужає. Забував він, що йде в горло смерти, в чорну пащу кровавого бога… Він тихо шептав для себе молитву і сам не чув її. Рвав її вітер-силач з собою і рвав цілу душу Матвія Шавали.
— Помилуй мя боже по велицій милости твоїй, якоже ми оставляєм довжникам нашим — амінь…
І Матвій аж пристанув. Він хотів згадати молитву, бо призабув, але в тій хвилі перед ним розступилася заметіль і як-би сонце, що обірвалося з своїх висот, розбилося сліпучим вогнем на всі боки. Разом з вітром застогнала страшна сила, аж земля задрожала. І Матвій впав в глибокий сніг.
Почалася гостинність. Обірвані сонця все частіще розвівали снігову заметіль і сіяли смерть. Це “ворог” кидав з близьких окопів на привітання бомби.
