ступати. Білі плащі одівали вояки тільки тоді, як треба було підсуватися до “ворога”. Біла матерія плаща зливалася з білим снігом і людий тяжко було запримітити.
Кожний дзеленькаючи зубами від холоду, натягав на себе помятий плащ і грів парою з уст руки. Перекидалися лайкою вояки, инші коротко висказували свій настрій:
— Не одного з нас дідько вхопить. Може більше не побачимося вже в оцих смерекових будах. А щоб попухли вони, як мають нас гнати на заріз…
— Ну, виходьте!
Це відомий голос старшини. Голос насильний, дрожачий, як і в рядових вояків. Старшину ненавидять вояки, старшина вояків і ще вищих від себе. Бо й старшина людина, був колись людиною, а зараз — як всі… Грошей має більше? Нехай! Нехай платить грубі тисячі, щоб врятуватися від смерти або від цього життя на Бескиді. Нічого не поможе. Гроші мають свою силу там, де покров смерти далеко.
Рушили всі, на погляд ніби байдужі. Але в кожного вертіла мозок одна думка: там, на другому збочу гори — “ворог”. Там готові рушниці, гармати, бомби.
Заметіль така густа та скажена, що на два кроки не видко. Снігом бють морозні хвилі вітру в очі, сніг зривають вони з землі і гейби пяні роскидають без найменшого порядку на всі боки. Люди стрягнуть по пояс в снігах, з трудом витягають ноги, соплять зіпрілі, а дихати нічим. Сніг і сніг і сніг…
