Впереді час від часу гримали рушниці і гомін котився по горах та не знати було, хто стріляє: “наші” чи “вони”. А ніч морозом скрипіла, ніч з білим блеском снігу боролася.
Чи від холоду, чи від думок, Матвій почав хутко бігати за церквою, то в один, то в другий бік. Втоптав стежечку і поширював її. А сніг скрипів, сніг пищав під його ногами, як-би боронив свою незайманість.
Нараз Матвій пристанув. Пристанув і вдивився в недалекі, присипані снігом, кущі. І чим більше вдивлявся, тим нище хилився, аж доки не впав на коліна. І тихо шептав:
— Я бачу тебе Христе… Прийдіте поклонімся ко Христу…
…Кров… на тобі кров за правду, а за віщо на нас?…
…А ми самі… Я бачу тебе спасителю…
І склонився на сніг і цілував його і тремтів в гарячці. А за хвилю раптово встав, знову вдивився в біліючі кущі і якось з жалем проговорив:
— Вже нема тебе, але я бачив… Я перекажу всім…
Підніс голову й руки в гору і крізь сльози мовив:
— Сину божий! Я негідний того. Ти наказав мені голосити твою правду, а я такий маленький… Але не зраджу тебе…
І по цих словах побіг до головних дверий. Його очі знову зустрінулися з вогнем в малих дверцях похідних кухонь, що слабо освічували бліде-страшне обличчя Матвія.
— А-а-а! — якось гнівно простогнав він і що сили було, кинув своєю шапкою в вогонь.
