Десь істнували села, десь істнували люди, що в цей час спали і не знали про страшні терпіння кровавих днів. Десь в цей час співали треті півні і лаяли собаки. Але тут, в бойківській церковці, царіла лячна тишина. Бо тут догнивали сотні людий, які за день, за два підуть на заріз. Так просто. Насильно убють їх такіж люди, як вони.
|
|
Як всі поснули й на хорах, тоді тихенько підніс голову Матвій Шавала і надслухував. Потім сів. Оперся плечима в мокру стіну, коліна підібгав аж до похиленої голови і зробився маленький, як хлопчик. Мучили чорні думки Матвія, багато-багато думок. Тиснулися з усіх боків на нього, як тиснеться темна ніч в хату. І Шавала не міг собі ради дати. Вони скручували його, давили, розбивали журну голову. І в темноті власних віч блискавкою пролітали давні і сучасні картини. А всі болючі, всі невеселі. Америка, рідна-недужа дружина, Карпати, кров, муки, смерть…
— Ах!
Не видержав Матвій. Тихенько встав і опіраючись на стіну обережно переступав через сплячих та повільно зійшов на долину. Десь в захристії застогнав ранений і одинокий-протяжний стогін трівожно роспливався по забрудненій церкві та бив Матвія тяжкою каменюкою в груди.
Вибіг з церкви. В кухнях жеврів вогонь і Матвій не міг дивитися на нього. Відвернувся, якби боявся, що вогонь живий і підглядає його. Побіг в другий бік, поза церкву.
