да, Янаса, Антонаса, Полі… А в слід за їх думками згорбленою марою йде тихий, покірний Матвій Шавала…
І думають стрільці: Це сторінка життя тільки одної людини. Проста, звичайна, а яка болюча. І ніхто не знає про неї. Ходить людина з своїм болем, що точить її цілу і нікому не з голові це. А таких людий багато-багато. І всі вони мовчазні, покірні, замкнуті в собі. Повинуються тяжкій долі, бо раби вони, бо затуркані життям.
Мимоволі думають молоді мученики кровавої епохи:
— За віщо такі муки? Чому женуть нас на смерть, як худобину, не питаючи, чи ми хочемо вмирати чи ні? Ніхто нас не питав, як творив наше життя… Ніхто не питається, як позбавляє його… Таке насильство! Така наруга над гідністю людини… Вмерти може охоче людина, як знає, що її смерть принесе користь для инших, спасе братів й сестер від мук, від наруги. Але вони вмирають сьогодня силувано і смерть їх зродить ще більші муки бідним людям…
Думки ці не були такі ясні, ні в стрільців, ні в Матвія Шавали. Але всі вони відчували так, хоч не вміли сказати. Людина, як не може добре говорити, то серце її дуже чуле. Серце говорить, бо серце болить.
Бойківська церква спала. Бойківська церква болем дихала. Кричали в сні вояки, стогнали, зітхали. А чорна ніч прикривала все це своєю плахтою, як би боялася, що росприскається іскрами пекучий біль і запалить цілий світ. А іскор болю кровавий бог дуже боїться.
