А в його хатину приповзло нове горе — Марія занедужала. Пухнули ноги, пухнуло ціле тіло. А Матвій ходив, як отроєний і говорив:
— Чи тямиш Маріє, як жилося нам в перших роках? Не в грошах щастя Маріє, не в грошах… Та я не знав і ми розгубили молодий вік… Тепер не доженемо, не найдемо, не позбираємо…
І на очах старівся Матвій.
Полуміню загорілася Европа, заричав дико кровавий бог і грізно крикнув:
— До зброї!
Покулені-послушні міліони пішли. Пішов й Матвій Шавала. Тяжко прощався з хорою жінкою, з дітьми, бо чув, що не побачить їх більше. Брали до 42 років, а йому ще три місяці до 42. Але ніхто не дивився на це. Закон. Законові не в голові, що на нікого залишити Матвієві хати, що жінка його тяжко недужа. О! Законові треба міліонів Матвіїв і він безсердечний.
— Вперед!
— Гурра-а-а!
|
|
І в сірому-вояцькому одінню, з довгою русявою бородою та пожовклим обличчям, снується місяцями Матвій з похиленою головою по Карпатах і жде своєї черги. Він добре тямить слова товариша Янаса про війну, про військо. І на власні очі бачить, як люди силувано, проти власної волі ріжуть себе.
Чого таке тяжке Матвієве життя? Чого не зазнав він ані одного світлого-гарного дня? А він-же жив чесно, працював день в день і на
