— Бідила я без тебе дуже… плакала, побивалася. А як прийшли оті гроші з папером, то бог і люди свідком мені, як приймила я їх… І прикупила трохи землі… Навідався Семен і так і так каже, тобі тяжко самій і мої літа йдуть марно. Поберімся… Я не винна, сам знаєш. Один бог бачив, як тяжко було мені… І жиємо вже пятий рік в злагоді, в спокою… Двоє діточок Матвію у нас…
І залилася плачем з Анничкою, як-би обі хотіли плачем заглушити оці слова. А біля печі сховав в долоні бліде обличчя Семен.
Матвій ласкаво пригорнув жінку.
— Розгубилися ми Маріє, але найшлися… Ти не плач, не будемо битися…
І підійшов до постелі та довго дивився в зарумянілі личка двоїх сплячих діточок. На думку прийшла дрібна-лагідна Поля і він потер високе чоло, як-би проганяв сон.
|
|
Семен Зарічний був тихеньким, богоязливим чоловіком, мягким на серце і чесним. Але всі ці прикмети ніколи не викликали сміху в людий. Знав він тільки роботу і жив нею, а позатим ніколи не вчинив нікому й зерна кривди. І ненадійна поява Матвія прибила його. Видавалося Семенові, що він зробив якийсь злочин і не міг подивитися в Матвієві очі, ще більше мовчав, снувався зажурений, похилений.
Матвій вговорював його.
— Та-ж знаю я Семене, що тут ні ваша ні її вина, а може більше моя, бо не писав я нічого. Дякую вам гарно, що були ви всім їм рідним
