Молодий-чорнявий парубок усміхався і щось шептав Анничці, а вона хилила низько голову і втирала сльози. Та на це ніхто не звертав уваги, бо воно вже такий звичай, що молода на свойому весіллю плаче. Кажуть, що це за дівоцтвом…
Щось зашептали на краю стола, підморгнула Марія дочці. Анничка втерла очі, засоромилася, але встала, щоби приступити до нового весільного обряду — перепою. Налила в чарку горілки і запишнилася, аби бути поважною і несміливо подала старому Паламаревому Іванові. Іван приняв, а Анничка поцілувала його в руку.
— Дьикую тобі дочко, за честь, за пошанівок. Дай боже, аби житє твоє плило тихо, як в плесі вода. Дай тобі боже і з води і з роси. Жийте в згоді, любітьсі як голубйита і множітьсі, як крілики… На нове господарство даю вам файного бичка…
І випив чарку.
Зашептали поза плечі кумки-свашки Анничці і вона нову чарку подала Матвієві. Задрожала чарка в його руках і він встав та хотів пригорнути Анничку до грудий, як вона нахилилася цілувати його руку.
Тремтячим голосом сказав:
— Я не пю дочко і ти пробач мені… Але ось тобі малий, сердечний подарунок…
І Матвій витягнув з кишені та поставив перед нею 500 корон. В хаті всі завмерли.
— Щоб ти знала — говорив далі Матвій — що це від твого рідного батька… Як будеш добре дбати, то будеш більше мати…
