— Ой Маріє — подумав собі — і ти небого постарілася, хоч не була в Америці.
Пізнав й дочку Анничку, що сиділа закосичена під прибраною ялинкою за столом. І хотів закричати Матвій, хотів признатися, кинутись рідним в обійми. Але якась таємна цікавість здержувала його.
Марія і свашки-кумки просили його їсти, поставили повні миски мяса, голубців. Пяний сват ліз з горілкою. Всі роспитували, припадали, припрошували. А Матвій скупо відповідав і пізнавав людий. Ось це Семен Зарічний щось шепчеться з його Марією. А оце Василина, така стара вже… А це Петро Лис з жінкою… А оті молодші якісь незнані… Були мабуть хлопцями, як Матвій їхав…
Знову зателенькала дрібно скрипка і задудніли ноги. Приспівували гості, плескали в долоні. А Матвій з боку дивився то на дочку, то на жінку і серце його тріскало.
А як танець скінчився, то самі старі ґазди полапалися за руки і затягли хриплими голосами своєї:
Заирзали в стайни коні
Заирзали білі,
Минулисі веселенькі,
Літа молодії…
Здогонив я літа свої
На діравім мості,
Вернітесі літа мої
Хоть до мене в гості.
Ой щож з того, тай що з того
Що ми сі вернемо,
Жалю тобі наробимо,
Знов собі підемо…
