хі гірські звори і перечекавши до ранку поверталися назад. Часами стріляли в повітря, нібито їх напали “вороги”. А опісля здавали точнісінькі звіти про рух ворога, про його сили.
Така служба була тяжка, хоч нею можна було крутити. Але часто подібні стежі зустрічалися нехотя з “ворожими” стежами і тоді завязувався короткий бій, який часто був крівавий і з стежі не всі поверталися назад. Однак стежі ходили тільки тоді, як “ворог” мовчав і не наступав. А як озивався своїм пекельним реготом фронт, тоді й стрільці лягали в лінію і поруч з своїми батьками-ополченцями — боронилися. Переважаюча більшість війська страшенно боялася попасти в полон, бо про страхіття в полоні ширилися жахливі вістки. Хто ширив ці вістки, відки вони родилися, ніхто не міг знати. Але вони були і то по одному боці фронту і по другому, в одній армії і в другій. Кровавий бог війни був практичний і міжнародній…
Молоді стрільці придумували ріжні способи, щоби не вмерти завчасно. Вирватися з фронту могли тільки ранені або смертельно хорі. У великій пригоді ставала їм їх окремішність. Це був полк наскрізь український і навіть команда була в українській мові. Загально називали їх вояки чужих націй в австрійській армії словом: “Україна”. Хитріщі стрільці додумувалися до того, що писали собі в українській мові відпустки куди-небудь в глибину Австрії, як найдальше від фронту, прибивали на них печатку читальні “Просвіти” з найблищого села під фронтом, викрадалися до по-
